Стус В.

Василь Стус народився в селянській родині. Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту м. Сталіно. Закінчивши навчання з червоним дипломом, три місяці вчителював в селі Таужня Кіровоградскої області, після чого два роки служив в армії. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. У 1959 році опублікував свої перші вірші. По закінченню служби в збройних силах (1960) три роки працював редактором газети "Соціалістичний Донбас", після чого у 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР у Києві. Того ж року опублікував добірку віршів. У вересні 1965 року під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" в Києві взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, за що Стуса звільнили з інституту. Після цього заробляв на життя, працюючи на будівництві, в котельні, в конструкторському бюро. Водночас продовжував продуктивну творчу діяльність. У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Восени 1972 року заарештований і засуджений на п'ять років примусової праці і три роки заслання за "антирадянську агітацію і пропаганду". Весь термін ув'язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню терміну в концтаборі Стуса у 1977 році вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 року на золотих копальнях. Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до Гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. У травні 1980 року був знову заарештований і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино, заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 року вдалося переправити на Захід. У 1985 році Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 року Стуса відправили в карцер. На знак протесту він оголосив голодування. В ніч з 3 на 4 вересня він помер, можливо, від переохолодження. Його поховали на табірному цвинтарі. Прохання родини перевести тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення.